Даллас – місто, яке постійно розвивалося, а часом і вражало своїми змінами. Звісно, саме тут мали з’явитися й непересічні ініціативи. Тож зовсім не дивно, що у далекому 1937 році своє місце під сонцем зайняла Громадська рада Далласа (DCC). Ця організація дійсно формувала обличчя міста та його життя протягом усього двадцятого століття. Взагалі, її ідея належить Роберту Л. Торнтону – людині, яка палко любила Даллас і вже довела це, пробивши для міста Техаську столітню виставку у 1936 році. Торнтон бачив DCC як такий собі особливий клуб для керівників великого бізнесу. І хоч офіційно DCC говорила про свою аполітичність, насправді ж вона одразу ж мала чіткий пробізнесовий та, безумовно, консервативний характер. Далі на dallas-yes.
З чого почався розвиток Громадської ради Далласа?
Історія Громадської ради Далласа (DCC) почалася, по суті, з дуже простої, але амбітної ідеї однієї людини – банкіра та такого собі “міського промоутера” Роберта Л. Торнтона. Цей чоловік, який дійсно вболівав за Даллас, вже встиг показати, на що здатен, коли допоміг вибороти для міста проведення Техаської столітньої виставки у 1936 році. Успіх цього заходу, мабуть, надихнув Торнтона на щось більше, щось таке, що могло б системно впливати на майбутнє Далласа.
Він уявляв собі організацію, яка буде складатися винятково з керівників найбільших місцевих підприємств. Таких людей, які мають реальну владу та ресурси, а головне – можуть швидко ухвалювати рішення і вкладати значні кошти у спільні цілі, не питаючи дозволу у кожного, хто обіймає посаду. Погодьтеся, це було дуже прагматично. Серед засновників, до речі, були й ті, хто вже пліч-о-пліч працював із Торнтоном над тією ж виставкою – Нейт Адамс та Фред Ф. Флоренс. Вони, без сумніву, стали ключовими лідерами в новоствореній DCC.
Офіційне зібрання, де все це почалося, відбулося 12 листопада 1937 року у готелі Baker, що у самому центрі Далласа. Торнтон зібрав там чотирнадцятьох інших впливових бізнесменів. Після того, як вони затвердили статут та всі правила, першим президентом DCC обрали Чарльза Ф. О’Доннелла, а Торнтон став віцепрезидентом.
Хоч офіційно DCC нібито й була аполітичною і ніколи не підтримувала конкретних кандидатів на місцевих виборах (хоча, звичайно, окремим її членам це не заборонялося), насправді ж організація мала виразний пробізнесовий та консервативний характер. І це, до речі, одразу проявилося у складі: до неї не допускали адвокатів, лікарів, викладачів, журналістів та лідерів профспілок. Чому? Бо вони, на думку засновників, не мали достатнього контролю над своїми установами та співробітниками. Тобто, цілі сектори економіки просто не були представлені на засіданнях DCC. Натомість фінансисти – банкіри, страховики – були надмірно представлені у керівництві. Це, звичайно, дещо розповідає про пріоритети організації.
Вплив Громадської ради на місто
Громадська рада Далласа (DCC) одразу ж взяла курс на активну діяльність, і це, без перебільшення, відчувалося у всьому місті. Однією з її перших і найважливіших цілей було створення такого собі нового генерального плану для Далласа. Члени організації хотіли, щоб він охоплював не лише саме місто, а й розвиток усіх прилеглих громад. У 1943 році міська рада Далласа доручила Гарланду Бартолом’ю розробити саме такий план для Greater Dallas, який практично повністю відповідав баченню DCC.
Рада була справжнім мотором багатьох будівельних проєктів. Саме вони просували ідею будівництва того, що зараз ми знаємо як Kay Bailey Hutchison Convention Center (колишній Dallas Memorial Auditorium), а також Victory Park. Вони не забували й про буденні проблеми містян: активно шукали шляхи для зменшення заторів, і тут варто згадати їхню роль у появі Central Expressway та системи DART (Dallas Area Rapid Transit). DCC допомагала збирати гроші для створення University of Texas Southwestern Medical School at Dallas, співпрацювала з місцевим шкільним округом для заснування Dallas College, а також долучалася до численних ініціатив з покращення шкіл, успішно лобіюючи реформу фінансування освіти на рівні штату.
Цікавий факт: вони активно працювали над покращенням та розширенням аеропорту Love Field і, уявіть собі, навіть були проти створення Dallas-Fort Worth International Airport. І все це для того, щоб не втрачати бізнес для муніципального аеропорту.
У 1950-х роках DCC також доклала величезних зусиль для вирішення житлової кризи для афроамериканського населення міста, і завдяки, зокрема, зусиллям Карла Гоблітцеля, одного із засновників, було створено Hamilton Park. Рада також підтримувала мистецькі установи, організовувала збори коштів для Dallas Symphony Orchestra та допомогла заснувати Dallas Business Committee for the Arts.
Зворотний бік впливу DCC
Після того, як Даллас мирно пройшов десегрегацію шкіл, що стало контрастом на тлі гучних протестів у Літл-Року та Новому Орлеані, DCC, звісно, не могла залишатися осторонь. Вона активно взялася за мирну десегрегацію міста. У 1961 році тодішній президент DCC К. А. Татум-молодший очолив такий собі дворасовий комітет, до якого увійшли як члени Ради, так і лідери афроамериканської громади. Їхнє завдання було чітким: підготувати місто до початку шкільної десегрегації, яка мала стартувати тієї ж осені. Вони запустили масштабну PR-кампанію, аби заохотити всіх до виконання нових правил, а також використовували весь свій вплив, щоб бізнеси міста почали знімати обмеження для темношкірих відвідувачів. При цьому комітет намагався стримувати активність афроамериканських активістів, щоб уникнути будь-яких конфліктів, які могли б спровокувати світлошкірих жителів Далласа. Член DCC та керівник рекламного агентства Сем Р. Блум навіть створив відомий фільм Dallas at the Crossroads, який пропагував мирну десегрегацію. Фільм прямо казав, що подальше економічне зростання Далласа залежить від збереження позитивної репутації міста.
Однак згодом ексклюзивність DCC почала викликати критику з боку молодших бізнесменів Далласа. Це, до речі, призвело до створення Dallas Assembly у 1962 році, куди входили бізнесмени віком від 25 до 50 років.
Нова ера DCC
Після трагічної загибелі Кеннеді DCC вперше відчула на собі серйозну критику з боку зовнішніх ЗМІ. Її стали зображати як закриту олігархію, яка керує політикою Далласа з-за лаштунків. Рада, звісно, взялася за відновлення іміджу міста. Одним із кроків була заміна Брюса Елджера, який представляв Даллас у Палаті представників США і значною мірою сприяв репутації міста як реакційного. Кебелл пішов з посади мера, аби успішно балотуватися проти Елджера на виборах 1964 року. Колишній президент DCC Йонссон був призначений наступником Кебелла шістьма членами ради CCA без будь-якого залучення інших членів чи громадськості – цей крок, звичайно, лише посилив враження про DCC як про приховану та недемократичну структуру. Хоча Йонссон і обирався ще на кілька термінів, влада бізнес-еліт у політиці Далласа після вбивства президента почала слабшати. CCA вже не змогла обрати іншого мера після відходу Йонссона у 1971 році.
Наприкінці 1980-х років DCC почала серйозніше займатися питаннями расової нерівності в місті та працювала над збільшенням економічних можливостей. Рада почала відігравати більш публічну роль у політиці Далласа, наприклад, підтримала Рона Кірка на посаді мера у 1995 році. Станом на 2025 рік Dallas Citizens Council залишається активною організацією.
Джерела: